Що й говорити, по дорозі було трохи моторошно: шелест трави, темінь і таємничі тіні. Мені здавалося ось-ось звідки-небудь виповзе таємниче чудовисько, наївна, я не знала, що боятися треба не чудовиськ, а людей. Але з гордості і впертості, я взяла себе в руки, і всупереч страху йшла своєю дорогою. Дуже мені хотілося «фраернуться» перед Оленкою своїм походом, коли помиримося, в чому я не сумнівалася.
І ось прийшла. Спустилася з обриву вузькою стежкою. В інших місцях доводилося спускатися з природно виникли ступенів допомагаючи собі руками.
Був повний штиль. Маленькі, наче іграшкові, хвилі тихо хлюпалися біля самої крайки води, яскраво світила майже повний місяць, і міріади зірок розсипалися по небу. У місті не побачиш безкоштовне відео такого неба, і під час нічних прогулянок я могла дивитися на зірки хоч годинами. Я відчула себе щасливою і дуже раділа, що не злякалась по дорозі. Тут же, в звичному місці, мені зовсім не було страшно.
Спершу викурила сигарету, сидячи на підстилці. Потім зібрала волосся у хвіст за допомогою гумки (тоді було довге волосся, до самих лопаток) скинула з себе костюм і пішла купатися. У контр